СЛОВНИК УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ ONLINE. ТОМИ 1-11 (А-ОЯ́СНЮВАТИ)
?
ЖБУ́РИТИ
ЖБУРЛЯ́ТИ
, я́ю, я́єш, рідше ЖБУ́РИТИ, рю, риш, недок., розм.
1
.
кого, що і ким, чим.
Рвучко, із силою кидати кого-, що-небудь
.
Не раз Іван метав сокирою в неї
[Химу],
жбурляв вилами та проганяв
(М. Коцюбинський)
;
– Ану, дівко, лови! – і кудлатий жонглер .. жбурив глядачам кілька барвистих опук
(О. Ільченко)
;
Рвучкий вітер крутить, жбурляє в шибки вихри дощових бризок
(Ю. Збанацький)
;
* Образно.
Сонце знов жбурляло у вікно Проміння косого сліпучі злитки
(М. Руденко)
;
// 
Сильно гойдати, підкидати
.
Вкритий білими гребенями, він
[Дніпро]
бушував, лютився, здіймав піняві хвилі, жбурляв, мов тріску, самітний човен з одинокою людиною
(А. Шиян)
;
В бурхливому потоці, геть вкритому піною, миготіли то кущі, то цілі стовбури дерев. Вода жбурляла їх од стіни до стіни, перевертала, підкидала угору
(А. Дімаров)
.
2
.
що, перен.
Різко, з гнівом і обуренням говорити про кого-небудь або звертатися до когось
.
Іноді колишній тюремний сторож поймався недобрим гнівом і жбурляв слова, мов камінці: – Забудь, Павле, про них, коли такі, хай їм
(М. Сиротюк)
;
Хоч відповідала
[дівчина]
задерикувато, власне, й не відповідала, а жбурляла Сивоокові його запитання назад, в нього не пропала охота вести з нею розмову далі
(П. Загребельний)
.